На хуторі в нас залишився будинок і худоба. Того вечора двоє маминих братів змушені були залишитись, щоб доглядати худобу. На ранок до нас вони не прийшли. Пізніше ми дізнались, що хутір спалений і мало хто залишився в живих. Згодом нам розповів наш сусід Янковський Павло, що хлопці були в будинку, і він хотів їх розбу¬дити, коли вороги підходили до наших хат. Але він не зміг пробратися туди і, можливо, завдяки цьому сам і врятувався. У вогні загинули мої бабуся, по батьковій лінії, Янковська Уляна і дід Янковський Кирило з своїми дітьми (їх було п'ятеро). Устина Микитівна тримає в руках старенькі фотографії, що є відлунням тих далеких важких часів, втирає сльозу і час від часу затихає, ніби вшановує хвилиною мовчання людей, з якими вона жила на хуторі, перебираючи в пам'яті обличчя, які поволі стираються. Пам'ять Устини Микитівни скупа. Але й чітка. І довічна. Як земля, як сонце над нею... - Страшно згадувати, що було, що пережили, - важко зітхнула Остемчук Лідія Никифорівна. — Весною 1943 року сталася одна з найтяжчих бід нашого села. Мені на той час виповнилося 14 років. Хутір, що називали Праседовка, був майже знищений. Це чудова місцина. Хати були розкидані по території, поблизу протікала річка Вир, нині, Дема. У ті часи німецьке керівництво влаштувало штаб у с. Висоцьк і, госпо¬дарюючи на цих місцевостях, знищувало цілі поселення. Ось так одного разу, спалюючи будівлі у с. Лютинськ, німці почали перестрілку чи то з партизанами, чи то з мешканцями. Жертв було небагато. Один німецький офіцер, якого порани¬ли у перестрілці, якимось чином опинився поблизу села Руд¬ня. Місцеві жителі могли врятуватися, допомігши німецькому офіцерові. Вони тимчасово переховували його в каплиці. Пізніше люди вирішили відправити свого односельчанина Бе¬лелю Петра до німецького штабу. По дорозі він зустрів німців, котрі йшли палити село Рудню, та дізнавшись, що його мешканці врятували їхнього офіцера, повернули на Висоцьк (на той час районний центр). Дорогою відбулася перестрілка. Підозра впала на жителів хутора. Німці вирішили мститися. Один за одним загорялись будинки, над хутором здіймались клуби диму і чути було в повітрі не тільки запахи горілого де¬рева, а й людського життя. Потім, позбиравши всіх, хто за¬лишився живим, замкнули в хаті і спалили. В пам'яті Лідії Никифорівни чітко спливає, що того жахливого дня був сильний густий туман. Можливо, завдяки йому декому вдалося врятуватися. Вона пам'ятає діда Дем'яна, якому вда¬лося втекти. Він, можна сказати, вирвався з рук ворогів. Німці переслідували його, але дід зміг добратися до річки Вир і стриб¬нув у неї, сховався в очереті, що і врятувало його. Німецькі сол¬дати стріляли у воду, але дякуючи Богу, кулі оминули чоловіка. Будинки, що стояли при дорозі, згадує бабуся, були спалені, а ті, які ховав туман у лузі, вціліли. Серед врятованих - Янковська Марина Микитівна з матір'ю. З болем у серці Марина Микитівна відтворює у пам'яті ті жахливі події. Тремтячою рукою бабуся витирає із згорьованого обличчя сльозу і все таки намагається відтворити те жахіття: Недалеко від хутора відбувся бій воїнів УПА та німців. Саме цей бій прирік хутір на спалення. Селяни зрозуміли, що залишатися тут небезпечно. Мій батько Янковський Микита Дмитрович відіслав нашу сім'ю в сусіднє село Лютинськ до родичів (матір - Янковську Марію Архипівну і чотирьох моїх сестер). Мати не хотіла залишати батька одного. Але по¬при всі вмовляння, батько зібрав всю сім'ю, запряг воли і відвіз до Лютинська. Батько повернувся на хутір один і доглядав худобу. Хата наша була новою. В той час на стіні будинку писали всіх членів сім´ї. Це було однією надією на спасіння, бо в сім'ї були одні дівчата і воювати не було кому. Минуло два тижні, на хуторі було спокійно, і німці вже відійшли від села. Люди поверталися на хутір, життя переходило у звичне русло. Тихий, теплий, весняний вечір огортав хутір, ніби за¬хищаючи від ворогів. Тільки місяць на небі сумно виблискував з туману Мабуть, хотів попередити про те, що завтра вже може не бути цього хутора, і мало хто з жителів залишить¬ся в живих. А вже вранці, мов чорні круки, налетіли фашисти на село. Стріляли в усіх, хто пробував утікати... Заходили в хату, виганяли на вулицю хворих, немічних, щоб розправи¬тись. Невдовзі спалахнув хутір. Фашисти намагалися не про¬пустити жодної хати, все мусило згоріти дотла, перетво-ритися в попіл. І якщо кілька хат залишилися цілими, то це, мабуть, завдяки густому туману, який стояв того жахливо¬го ранку. Наша хата стояла трохи далі від дороги і тому мій батько встиг запрягти воли і відправити нас знову в село Лютинськ до родичів. На той час там було спокійніше. Сам він залишився, намагаючись вберегти господарство від рук ворога. Та не звернули уваги вороги на список, що був на стіні будинку і на вмовляння батька не спалювати. Внаслідок чого був зв'язаний колючим дротом і кинутий під свою хату. Зго¬дом до нього кинули ще кілька людей і спалили їх живцем. Про це ми дізналися від нашого сусіда, якому дивом вдалося зали¬шитися живим. Сусід розповідав, що запалювали хати відразу з обох боків, щоб було менше змоги на порятунок. Декількох людей, не пам'ятаю їх імен, повісили на вишні біля їх будинків, а потім спалили. Здавалося, кінця не буде нашим мукам. Та витримали, перебороли лихо. Тільки в пам'яті навіки заграва давньої страшної біди. На цьому розповідь Марини Микитівни обривається. Можли¬во, не хоче згадувати більше про ті страшні часи, а можливо, з роками з пам'яті стираються страшні події і на зміну приходять нові, радісні. Рожко Євген Лукашович (1931 року народження) розповідає: Мати сиділа біля столу в великій кімнаті шила мішок а я, як мала дитина, захотів в туалет, але боявся вийти сам на двір через німців. Підійшовши до вікна, щоб подивитись, чи немає фашистів поблизу, бо наш будинок був біля шляху Дубровиця - Столін, дивлюсь у вікно, а там лежать двоє голих чоловіків. Я тільки потім дізнався, що це були німці. Я кличу: - Мамо, ідіть подивіться у вікно, що там на дворі сталося. -А що там? - Якісь чоловіки лежать - один животом, а другий спиною доверху. А мати каже: -Христе, іди подивись. Христя - моя старша сестра. Вона подивилась і сказала, що це правда. Коли мати побачила, то сказала, щоб швиденько збирались. Взяла колиску з меншим братом, забрала нас і ми пішли через переправу, на ту сторону Вира, прямо до Висоцька, де жив мій дід. Зайшовши до дідової хати, ми сиділи і чека¬ли переживаючи за батька і брата, які поїхали в сусіднє село Лютинськ сіяти овес. Приїхавши, батько розповів, що доро¬гою зустрів німців. Було це неподалік Праседівки. Німецька машина їхала по соші, зупинилась, думали, що партизан. До¬бре, що з ними їхав перекладач, сам із Висоцька, звали Наум, одноліток мого батька, дружили з дитинства, він і заступив¬ся. Поговорили вони з ним по-німецькому, видно сказали, щоб розпитав. Наум підійшов до батька і каже: Лукаш, тільки не їдь до хати. бо я до тебе заходив. Хотів взяти лопату ма¬шину відкопати. Вдома нема нікого. На дверях висить замок. Тобі поталанило, що зустрів мене. Їдь швидше через поле прямо на Висоцьк, бо будуть їхати інші, з Століна, вони точ¬но розстріляють. Наум пішов назад до машини і почав говорити: напевно, роз¬казав, що це він їде з поля, де сіяв овес, бо німці підійшли до воза і почали розглядати плуга і борони, навіть заглянули до мішка, де залишилось трохи вівса. Перевіривши, німці повернулись до машини і поїхали в бік Дубровиці. Батько послухав Наума і, не заїжджаючи на хутір, поїхав прямо на Висоцьк. Якось ввечері батьки пішли забрати худобу, бо шкода було її за¬лишати на хуторі. Це вже дві неділі пройшло після нападу. Приїхали німці, всіх людей повбивали, кого розстріляли, а кого спалили живцем. Усі будинки були підпалені. Шкода було одного дядька, звали його по місцевому Бутро, заможний був, землі мав багато, мав молотилку, млина, січкарню мав кінну... Полинно-гіркі, нестерпно-пекучі спогади про тисячі героїв Великої Вітчизняної війни, які у кровопролитних боях за визволення нашої рідної землі віддали найдорожче - своє життя... Вони - наша гордість і незагоєна рана, наша свята пам'ять. Лише через чотири роки повернулися вцілілі мешканці Прасодівки на свої попелища. Розпочали відбудовувати господарства та працювати на землі. Всього залишилося проживати тут десять родин. Після війни хутір Прасодівка спочатку підпорядковувався Руднянській сільській раді, а пізніше став належати до Висоцької сільської ради. З часом селяни назавжди залишили Прасодівку і переселилися у найближчі села. Родини Юдка Гната, Русіна Юхима, Кухаря Степана, Янковського Миколи побудувалися і переїхали у Висоцьк. На початку вісімдесятих років, як населений пункт хутір Прасодівка був знятий з обліку. Останньою, хто залишив батьківські попелища, була родина Нагорної Анастасії, яка поселилася у Вербівці в кінці вісімдесятих років. Ось так завершилась історія невеликого Поліського хутора Прасодівка. Спалені живими: Нагарний Григорій, Нагарний Гаврило, Костюк Ганна. Розстріляні і спалені: Янковський Дмитро, Янковська Ган¬на, Янковський Микита, Янковський Юхим, Янковська Марія. Розстріляні: Янковський Михайло, Янковський Антон, Янковський Левко, Войнарович Микола. Загинув, рятуючи дітей: Костюк Федір. Врятувалися: Рожко Лукаш Семенович, Рожко Палагея Іванівна, Рожко Григорій, Рожко Христина, Рожко Євген, Рожко Іван, Рожко Валентина, Рожко Любов, Рожко Воло¬димир, Юдко Гнат, Юдко Марія, Юдко Микола, Юдко Лукаш, Русін Юхим, Русін Микола, Русіна Валентина, Кухарець Степан, Кухарець Ганна, Кухарець Юрій, Янковський Мики¬та, Янковська Устина, Янковська Пелагея, Янковський Ми¬кола, Янковський Юрій, Янковський Павло, Янковська Ма¬рина, Кухар Дем'ян, Кухар Лідія, Кухар Матвій, Кухар Пала¬гея, Кухар Ганна, Нагарна Анаетасія, Нагарний Микола, На¬гарний Андрій, Нагарний Юзьо, Дворецький Дмитро, Дворецька Анастасія, Дворецький Никифор. В знак пам´яті про фашистські звірства на нашій землі, виконком Висоцької сільради у 1995 році спорудив на місці хутора пам´ятник. Розташований він поряд з автошляхом на Столін (Білорусія), між зупинками Рудня - Вербівка. Пам´ятник складається з фрагментів згорілої дерев´яної хати на фундаменті, з чорним хрестом посередині та чотирма гранітними плитами, на яких викарбовано прізвища, імена, вік загиблих, відомості про трагедію та слова посвяти: «Спинись, Людино, вдумайся на мить… І нам життя всміхалося колись…» Автор проекту – Яцута Григорій Васильович, керівник будівництва – Полховський В. В.